ГоловнаПРО ГУ ДСНСІсторія становлення
 Версія для друку

Історія рятувальної служби Поділля

Пожежі, різні катастрофи і стихійні лиха, знищуючи поселення, забираючи в людей надбане важкою працею добро, їхні життя, скалічуючи людей, стримували розвиток держави. Для деякого впорядкування життя губерній Катериною ІІ було видано “Учреждения для управления губерний Всероссийской империи”, в 19 главі якого йдеться про запровадження штатних команд, “кои в городах находятся при разных караулах присутственных мест…в команде городничего, который в случае опасности (оставя часовых, где необходимо) оные собрать и употребить может для предохранения общаго блага от опасности; по чему городничему надлежит за исправным состоянием той штатной команды прилежное имение иметь.

Доволі ефективною спробою в організації системи боротьби з вогнем було створення при поліційних дільницях спеціальних пожежних експедицій. У лютому 1800 року Міністерство внутрішніх справ Росії видало Циркуляр “Про формування в містах міських поліційних відділень”, в якому затверджувалося утворення “пожарная экспедиция под управлением брандмайора, который ведёт записку о числе состоящих в городе пожарной команды, пожарных  лошадей пожарных инструментов и прочее”. І вже наприкінці місяця до Подільського Губернського Правління надійшла відповідь з міста Кам’янця-Подільського про виділення на пожежні інструменти з доходів міста 1000 рублів сріблом, а в інших повітових містах на пожежні інструменти повинні були виділяти кошти по необхідності. Але подібні витрати були не новиною для правління губернії. Зокрема, архівні сховища зберегли повідомлення, що задовго до вищеназваного Циркуляра, у поселеннях діяли певні заходи для запобігання пожежам. Так, від обивательських будинків споряджалися нічні сторожі, або ще їх називали - нахтвехтери; виділялись кошти на придбання пожежних інструментів, на освітлення міста тощо. Таким самим чином було організовано захист сільської місцевості, яка особливо потерпала від вогняних нашесть – як і в містах, організовували спеціальні сторожі – охоронну структуру, яка особливу увагу приділяла охороні населених пункті від вогню в нічний час.

Але тільки правилами та вимогами вогонь не побороти: необхідно мати кваліфікованих і навчених пожежній справі людей. Розуміючи необхідність створення професійної структури пожежного захисту, Олександр І підписує наказ від 24 червня 1803 року, згідно якого комплектування пожежних підрозділів проводилося із солдат, непридатних до стройової служби. Очолювалися такі команди унтер-офіцерами запасу або чинами поліції. Непридатність до стройової служби визначала не лише слабке здоров’я, а й нерідко – неблагонадійність, що виявлялась у правопорушеннях, злочинах проти цивільних осіб тощо.

Підготовка рядового складу підрозділів цілком покладалось на брандмейстерів – такі посади було введено ще в грудні 1763 року, коли затвердили штат посад „при пожарном инструменте” і для керівництва була запроваджена посада брандмайора і називали їх “вогнегасних справ майстрами”. Щоправда спочатку в їх обов’язки входило лише підтримування в стані готовності пожежних насосів і обозу, ремонт їх: “чтобы в каждом городе был при полиции брандмейстер и при нём два ученика, знающие починку и обращение с машинами”, тому що в команді не вистачало найголовнішого – підлеглих, самих вогнеборців. За наказом від 24 червня 1803 року обов’язки брандмайорів або ж брандмейстерів значно розширились – на них покладалося не тільки спостереження за дотриманням у населеному пункті протипожежних норм і підтримання боєздатності пожежних інструментів, а й повністю керівництво пожежними частинами.

Зокрема, в обов’язки поліцмейстера входило проведення інспекторських перевірок пожежних і поліційних команд згідно плану, наведеного в Циркулярі №11 від 1 листопада 1844 року:

-   склад команди;

-          вибули;

-          утримання людей;

-          порядок служби;

-          утримання пожежних коней;

-          мундирний одяг та амуніція;

-          кінська збруя та пожежний інструмент;

-          приміщення команд;

-          лазарети.

Міністр внутрішніх справ надіслав Наказ № 6445 від 30 вересня 1864 року, в якому вимагав провести силами міських товариств опис всіх наявних пожежних обозів, а також запропонувати шляхи поповнення озброєння команд. Найлегшим та найпростішим шляхом для створення пожежних частин та поповнення наявних пожежних обозів місцеві товариства вважали страхові збори, кошти повинні були затверджуватись особливими Комітетами з домовласників за участю агентів від „Страховых от огня обществ”.

Мабуть, деякі із запропонованих міськими Комітетами ідей, знайшли відображення у Пропозиціях № 8202 Пана Генерал-Губернатора, які надійшли до губернського керівництва 1 грудня 1866 року:

1) приведение в действие предположения Губернского Начальства:

- об устройстве в городе Проскурове общественной команды;

- об оставлении в городах Летичеве, Виннице, Баре, Могилёве, Сальнице пожарных команд на прежних основаниях с заменою только нижних воинских чинов по мере выбытия их со службы вольнонаёмными людьми с отнесением всех издержек по содержанию пожарной части к городским доходам.

2) Относительно устройства в городских общественных командах … обстоят в таком положении:

а) в г.Новой Ушице учреждена общественная пожарная команда на основании составленных обществами и одобренных Господином Министром внутренних дел проектов;

б) в г.Летичеве жители отказались от устройства общественной пожарной команды;

…д) по городам Проскурову и Старой Ушице Уездные Исправники представили на рассмотрение проекты основания устроенных в тех городах общественных пожарных команд”.

Процес інспектування був певним чином модифікований у 1868 році, коли по департаменту поліції виконавчої (відділ І, стіл 1) надійшов Циркуляр № 622 від 3 березня „Про порядок інспектування поліцій них та пожежних команд”. Відповідно даного нормативного акту службовці – „нижні чини”, за винятком вільнонайманих працівників, повинні підлягати інспекторським перевіркам щорічно: в містах, де є коменданти – вони ж повинні були стати на певний період „інспектором”; в повітових командах – „перевіряючим органом” ставав начальник повітової команди; в губернії – інспектував губернський військовий начальник. Не могло не позначатись на боєготовності пожежних підрозділів те, що найчастіше команди не тільки не мали належного одягу й інструментів для гасіння, а й приміщення, в якому можна було б пристойно себе почувати, очікуючи на виклик. Рятувальникам „на допомогу” приходили місцеві жителі, пропонуючи орендувати їхні будинки за певну оплату: „2 января 1868 года Губернский Секретарь Василий Павлович Маружко подписал контракт о найме его дома с сараем без огорода Городскою Думою г.Старая Ушица для помещения полицейских служителей и пожарного инструменту сроком на 12 лет и оплатой 21 рубль за год”.

Тривалий час мріяли про гарне пожежне депо і кам’янецькі пожежники, бо ж доводилось служити у найманих будинках, інструменти ж зберігались де знаходилось для цього місце – це призводило до їх псування, ламання. Постійні нагадування поліцмейстера, а пізніше і брандмейстера, не були марними – 28 листопада 1847 року губернська управа нарешті прийняла рішення про виділення коштів на будівництво сараю для зберігання пожежних інструментів. В Головне управління шляхів сполучення та громадських будівель і Подільській Губернській будівельній комісії надійшов наказ про будівництво в місті Кам’янці цієї важливої будівлі, на яку асигнували 682 рублі.

Губернська пожежна команда (у м.Кам’янці) все-таки не могла жалітися на долю, адже і кошти на її утримання виділялись, і приміщення для команди та обозу зводились. Прогресивним у розвитку команди був 1865 рік, коли відповідно Приписів Губернського правління від 22 січня № 385 та 15 лютого за № 814 „Про облаштування в м.Кам’янці пожежної частини”: „пожарная команда должна быть усилена личным составом, пожарными інструментами, лошадьми для более успешных действий на пожаре.” Утримання даного формування повинно було здійснюватись за рахунок міських прибутків На зорі становлення пожежної справи і впродовж до середини ХІХ століття саме на плечі поліцмейстера лягав важкий тягар опікування та організацією надійного протипожежного захисту в населеному пункті. Тож нерідко доводилось звертатись до міських та губернських органів управління з різними проханнями про допомогу. Так, в архівах Подільського Губерніального Правління зустрічаємо рапорт поліцмейстера міста Кам’янця до Міської Думи, датований 1846 роком, з проханням розпорядитися “об отпуске дров, следуемых для отопления избы для обогревания пожарного инструмента”.

Тому влада, задумуючись і про власну безпеку, і про збереження населених пунктів від “пекельного друга”, вирішує залучати місцеве населення для охорони поселень від вогню і для цього запроваджує обывательские караулы к охранению городов от пожаров. 17 лютого 1849 року до канцелярії по розпорядчій частині Подільського Цивільного Губернатора з Міністерства внутрішніх справ Росії надійшов Циркуляр № 444 із додатком “Правила об учреждении в городах обывательского караула для предупреждения пожаров”. Відповідно цих “Правил” караули запроваджувалися на нічний час; з 1 листопада по 1 травня були звичайні караули, а в решту часу – посилені караули. Караульними могли бути лише дорослі чоловіки, “люди моложе 17 и дряхлые старики, более 60 лет к найму в караул не допускаются. До обов’язків караульних входило спостереження за дотриманням населенням означених в §31 правил пожежної безпеки і в разі недотримання караул був уповноважений штрафувати порушників. Крім того, штраф вимушені були сплачувати і ті, хто відмовлявся нести караульну службу.

Того ж таки 1849 року, за кілька місяців за підписом генерал-майора Аненкова до Подільського губерніального Правління надійшов Указ Урядового Сенату за №20982 “Об устройстве во всех Губернских и уездных городах на домах крытых деревом и  соломою предохранительных на случай пожара  снарядов, до якого додавалися екземпляри креслень та пояснювальні записки про ці снаряди.

Царський уряд періодично, особливо після великих і значних за збитками та людськими жертвами пожеж, видавав укази, спрямовані на попередження пожеж і створення певної системи охорони від вогняних лих. Так, 1837 року з’являється Указ, в якому жителі попереджувались про дотримання правил пожежної безпеки, а також на земські суди покладалась важлива функція – придбання через поліцмейстерів в містах, містечках і селах заливних труб.

Чи не вперше в історії пожежної справи в Указі Імператора за № 8602 від 20 травня 1852 року “Про заходи для попередження пожеж” було зазначено про необхідність проведення розслідування причин виникнення кожної пожежі, визначаючи, чи не порушували “обыватели правила, требуемые законом предосторожности

У циркулярному розпорядженні за № 2421 від 20 серпня 1868 року розглядались причини пожеж: “от дурного устройства и дурного содержания дымовых труб; …от курения трубок и папирос в сараях, клунях, во дворах…; от слабого надзора за детьми”.

Для організації ефективнішого гасіння пожеж та для належного бойового озброєння пожежних команд у 1852 році Міністр внутрішніх справ граф Петровський підписує Указ “Про придбання для Міст пожежних інструментів: труб, відер, драбин, багрів, сокир”, а також радив виділити кошти на організацію ремонту і налагодження пожежних інструментів. 

Але таких заходів було замало для безпечного життя громадян. Влада зрозуміла необхідність організації структури, яка професійно займалася б справою гасіння та попередження пожеж. У 1853 році МВС Росії ввело в дію “Нормальный табель составу пожарной части в городах” і затвердило штати пожежних команд для 461 міста імперії, в тому числі для м. Кам’янця-Подільського. І 14 липня 1853 року Подільський Губернатор наказав міським і земським поліціям вжити дієвих заходів для виконання встановлених правил запобігання пожежам, для чого  “содержать в городах во всегдашней готовности и в надлежащем порядке пожарную команду”. Відповідно норм даного акту, штат пожежної частини в місті розраховувався в залежності від кількості мешканців: на 500 жителів – 1 пожежний служитель. Для професійного освоєння пожежної справи, “изучения пожарного искусства Городские мещанские общества обязаны отправлять из среды своей в Санкт-Петербургское или Московское пожарные депо способных людей” відповідно до Указу імператора  “Об отправлении в пожарные Депо людей для обучения пожарному делу” від 17 лютого 1852 року. Після повернення навчену людину зараховували до штату поліцейських служителів і на підставі 94ст. рекрутського уставу звільняли від рекрутської служби в поліції. У квітні 1853 року на пропозицію Кам’янецького цивільного губернатора було відряджено служителя пожежної команди вивчати пожежну справу до Московського пожежного депо.

Для підтримання сімей, які втратили годувальника, було запроваджено грошове забезпечення – про що зобов’язував Циркуляр Міністра внутрішніх справ від 1 вересня 1864 року “О производстве пособий детям нижних чинов полицейских и пожарных команд”: видача грошових допомог повинно було здійснюватись із міських доходів. Дещо покращило питання забезпечення сімей пожежних і, зокрема, неповнолітніх дітей пожежних служителів призначення пенсій “Комитетом о раненых” із залишкових міських сум: “вдовам и круглым сиротам нижних чинов команд пожарных, убитых на пожаре или умершим от увечий, полученных на пожаре”. [пропозиція Міністра внутрішніх справ № 1042 від 17 січня 1875 року] 

Для пожежних служителів, які отримали травму або пошкодження за час служби, призначались пенсії – про це йшлося у Циркулярі № 12398 від 14 грудня 1872 року “О пенсиях увечным на пожаре нижним чинам из городских доходов,” які залежали від службового звання та класу. Так, рядовий 3 класу отримував 39 рублів, рядовий 2 класу – 57 рублів, рядовий 1 класу – 84 рублі; унтер-офіцер 3 класу отримував пенсію у розмірі 48 рублі, унтер-офіцер 2 класу – 63 рублі, унтер-офіцер 1 класу – 90 рублі.

Для навчання новачків був потрібен тривалий час, тому з 25 квітня 1860 року МВС Росії заборонило комплектувати пожежні команди нижніми військовими чинами. Проведена інспекторська перевірка пожежних команд у Подільській губернії станом на 1 січня 1873 року виявила, що у них працюють вільнонаймані працівники.

Розуміючи, що виникнення та розповсюдження пожеж у населених пунктах у великій мірі залежить від будівельних матеріалів, норм, які були розроблені у “Будівельному уставі”, уряд звертає увагу губернських правлінь на дотримання норм та правил, а також зобов’язує надавати дані про використання будівельних матеріалів. Так, у Циркулярі від 10 жовтня 1864 року “О доставлении сведений о всех употребительных кровельных материалах” йшла мова про дозвіл “делать крыши металлическия, тесовыя, гонтовыя, черепичныя, аспидныя, толевыя (полированный войлок, несгораемая бумага), которые будут одобрены строительными начальствами. Принимая во внимание, что в разных местностях могут употребляться кровельные материалы, которые по огнеупорности могут быть не дозволены к употреблению, сообщить министерству сведения о всех кровельных материалах ”.

Наприкінці 1860 року було вироблено основні положення щодо створення міських громадських команд, які підпорядковувались міському голові. 21 травня 1861 року МВС Росії визначило головні засади для створення міських професійних команд на основі вільного найму, а з 1862 року було дозволено створювати в повітових та волосних містах і селах громадські пожежні команди, які також формувались з вільнонайманих службовців. Таким чином, з’явилась можливість подбати про протипожежний захист у жителів Нової Ушиці: Начальником Подільської Губернії у спеціальному листі 31 травня 1863 року було дозволено побудувати при будівлі сарай для пожежних інструментів. Для цього із сум Головного Управління шляхів сполучення і Публічних Будівель було виділено 409 рублів 10 копійок сріблом. Можливо, неабияка подія в масштабах імперії та й самої губернії, але досить вагомий внесок в справу заснування пожежної команди і розвиток пожежної справи на Поділлі.

Для підтримання й розвитку поліційних і пожежних команд у губерній у 70-х роках ХІХ століття маклерський збір з векселів та актів, який надходив до загальної маси повітових чи містечкових  доходів, передавали на їх утримання. Так, відповідно Указу Сенату за № 37863 від 19 червня 1829 року “сумму, необходимую на учреждение и содержание в местечке Литневцы Ушицкого уезда пожарного инструмента и содержание пожарных служителей отнести к остаткам земских сборов по Подольской губернии”. Для цього Подільське Губернське Правління 19 січня 1832 року затвердило постанову про будівництво пожежного сараю вартістю 5465 рублів 44 копійки сріблом, а на придбання пожежних пристроїв та інструментів із суми земських зборів виділялось 2305 рублів сріблом, а щорічно повинно було виділятись по 100 рублів для ремонту та підтримання пожежного обозу та інструментів у робочому стані.

В лютому 1866 року Міністерство внутрішніх справ надіслало циркулярне повідомлення, в якому йшлося: “о подробном описании посредством городских обществ всего наличного имеющегося в каждом городе пожарного обоза, с соображениями о тех пополнениях обоза, какие признаются местными условиями и заключениями Губернского Управления”. Виконуючи розпорядження Міністра № 477 від 7 лютого 1866 року було створено спеціальну комісію – “особый Комитет”, до складу якої увійшли члени Думи, депутати Управління Подільської Губернії, а також агенти страхових товариств і відряджений губернською управою капітан Андрєєв. Перевірка боєздатності Кам’янецького пожежного обозу свідчила, що: “пожарный обоз, инструмент и лошади находятся в весьма дурном состоянии:

У 1866 році Подільське Губернське Правління наказало Кам’янецькій Міській Думі для організації громадської пожежної команди провести вибори депутатів від домовласників міста по станах: від дворян і чиновників, міщан-християн і громадян міста, єврейської громади, купців і агентів страхових товариств і вже у 1868 році громадська пожежна команда м. Кам’янця розпочала свою діяльність.

Для кожного загону добровольців було розроблено форму, опис якої було затверджено міністром внутрішніх справ Російської імперії і у 1895 році до Подільської губернії надійшло “Описание нормальной формы обмундирования членов добровольных пожарных обществ и команд”, в якому було визначено форму одягу для холодної пори року і літню форму одягу для вищезазначених загонів, для начальників загонів та їх помічників, для головних начальників та їх помічників. 4 вересня 1869 року подільський губернатор отримав із МВС розпорядження щодо створення особливої комісії, яка мусить вирішити питання про пошуки найбільш дієвих способів і заходів для зменшення кількості пожежних випадків “так и для ослабления тех ужасающих размеров, какие они у нас обыкновенно принимают”.

З доповіді Подільського Губернського Правління від 29 листопада 1868 року відомо, що губернія мала 9 пожежних частин і лише одна з них була переведена на основу вільного найму пожежних. Зокрема, в пожежній команді м. Проскурова служило 8 пожежних, в м. Кам’янці – 36 рядових, 2 унтер-офіцери, брандмейстер. Протягом тривалого часу (70-80-ті роки ХІХ ст.) чисельність пожежної частини м. Кам’янця була незмінною, хоча і невеликою (20–25 чол.). Пожежна команда повітового містечка Проскурів нараховувала в 1887 році 4 пожежних, на озброєнні команди було: 4 коня, 1 пожежна труба і до неї - 2 пожежних рукави, 10 бочок, 10 гаків, 9 відер, 2 драбини, 4 сокири. Всього ж у 16 містах, зазначалось у „Ведомости о состоянии пожарной части в Подольской губернии”, у 1886 році служило 5 брандмейстерів і 175 пожежних служителів, на озброєнні знаходилось 36 пожежних труб, 100 коней, 18 возів, 60 рукавів, 133 діжки, 23 гаки, 18 корит, 185 відер, 50 драбин, 211 багрів, 79 сокир.

23 січня 1896 році Міністерством Внутрішніх Справ Росії було затверджено типовий статут міських пожежних товариств. Тепер товариства створювались не лише з метою гасіння пожеж – вони мали право на території своєї діяльності вести нагляд за виконанням населенням протипожежних та будівельних норм. Після затвердження у 1897 році “Нормального устава сельских пожарных дружин”, який упорядкував діяльність уже створених пожежних дружин, товариств та обґрунтував засади створення пожежних дружин у селах “для предупреждения и тушения пожаров в селении и окрестностях”. Однією з найбільш розповсюджених причин вогняних лих була саме несправність пічки або димоходу, тому така пильна увага приділялась саме „пічній справі”. Зокрема, один із „протипожежних попереджувальних” заходів, був наказ Подільського губернатора „Об устройстве кровель и дымовых труб”, виданий у 1884 році.

Гасінням пожеж займались, здебільшого, члени-мисливці, обов’язки яких розподілялись так, як і в пожежних частинах (охранителі, лазальники, качальщики тощо). Форма у добровольців була такою ж, як у професійних пожежних служителів згідно зразка, затвердженого 8 червня 1895 року Міністерством внутрішніх справ Російської імперії.

І все ж таки, сільська місцевість залишалася найбільш пожежонебезпечною з багатьох причин - це і бідність селян (небагато людей могли дозволити собі не лише будівництво кам’яних чи цегельних будинків, а хоча б негорючу покрівлю), це халатність та безпечність людей у ставленні до вогню. В одному з номерів газети “Подольские Губерниальные Ведомости” за 1887 рік аналізувався стан пожежної охорони на селі: “К большому прискорбию наши сёла и деревни не имеют никаких средств для борьбы с пожаром: нет не только насосов, но и самых дешёвых инструментов, как, например, бочек, крючьев и прочее, которые иногда помогают отстоять не один дом, но и целое селение.

Можливо, саме застереження та інші протипожежні заходи виконали ту важливу просвітницьку та попереджувальну місію – у статистичному звіті Подільської губернії за 1896 рік у розділі про пожежі зазначалось, що випадків пожеж зафіксовано менше, ніж у попередньому році. Хоча цей рік був досить  “плодючим” на пожежі - сталося їх 974, з яких 51 - в містах, а 923 - у волостях. Кількість садиб, що згоріли : в містах - до 70, а в сільській місцевості - до 1431; всього ж погоріла 1501 садиба. Найбільше пожеж сталося восени (308), найменше - взимку (170). За величиною збитків “найдорожчою” була пожежа у м.Кам’янці-Подільському - 29 серпня спалахнула сажі в трубі виникла пожежа, вітер швидко поширив вогонь на сусідні будівлі. 17 садиб з різними надвірними будівлями та майном мешканців знищено. Збитки склали 89467 руб. сріблом.

Чималою фінансовою допомогою для створення та функціонування пожежних частин були надходження від діяльності страхових компаній, які частину надходжень відраховували саме на пожежну справу. На допомогу людям, постраждалим від пожеж, було запроваджено спеціальну страхову допомогу. 27 липня 1827 року було створено “Общество для застрахования имуществ от огня”, в обов’язки якого входило акумулювання коштів за сумами страхових зборів. Воно було звільнене від державних податків на 20 років, за винятком невеликого податку у розмірі 25 копійок з кожної 1000 крб. застрахованого майна. Але в юрисдикції цієї організації знаходилося лише 40 губерній Російської імперії, що не охоплювало всіх губерній і тому 21 березня 1835 року імператор підписав Указ за №20787 “Про запровадження другого Російського Страхового товариства від вогню”. У спеціальному Циркулярі від 12 грудня 1861 року “О введении взаимного страхования от огня имущества” посадові особи повинні були роз’яснити домовласникам міст, містечок, сіл користь страхування майна від вогню та різні системи його:

а) по доброй воле;

б) в одном городе или несколько городов;

в) дозволяется составлять комиссию из домовладельцев от 3 до 5 лиц;

г) для покрытия убытков может быть использован кредит из городских или общественных сумм, но не больше трети от суммы убытков…

Професія “пожежний” - одна із найнебезпечніших, професія, яка вимагає від людини мобілізації усіх найкращих моральних та фізичних якостей, адже небезпека під час виконання професійних обов’язків чатує на кожному кроці. Щоб застрахувати свої життя на випадок можливих ушкоджень або ж, щоб сім’я мала матеріальне відшкодування на випадок смерті під час гасіння пожеж, кам’янецькі пожежні звернулись до “Товариства Блакитного Хреста” (м. Санкт-Петербург) і 30 травня 1901 року їх було зараховано в дійсні члени цього товариства: брандмейстер був застрахований на суму 1000 рублів, 2 старших пожежних служителів – по 800 рублів, решта служителів – по 600 рублів на рік.

Певною допомогою було запровадження льгот від сплати “постойної повинності” на будівлі, які відновлюються після пожеж. У “Подільських Губернських Відомостях” від 22 серпня 1842 року було надруковано Указ Сенату № 30997, у третій частині якого значилось: “распространить льготу для каменных строений на 10 лет и для деревянных на каменном фундаменте на 6 лет, для деревянных – на 4 года.

10 квітня 1901 року за №77 Кам’янець-Подільська Міська Дума прийняла доповнення до обов’язкових постанов Думи про заходи обережності проти пожеж, 21-й пункт якої наголошував:

На кожній окремій ділянці повинен бути один двір вільний від забудов та насаджень, площею в новому місті 40 кв. саж., при найменшій ширині його 4 саж.; будувати кам’яні споруди в районі старого міста дозволяється при умові, що для двору залишається вільними від забудов не менше 18 кв. саж., при найменшій ширині 3 саж.(в обох випадках не вважаючи проходів та проїздів).”

У 1903 році Проскурівська пожежна команда (9 чоловік на чолі із брандмейстером) мала на озброєнні 12 сокир, 18 багрів, 18 відер, 20 бочок, 2 драбини, 1 дрогу, 8 коней, 2 труби та 9 пожежних рукавів. На випадок пожежі залучали міських водовозів для доставки води - за допомогу вони отримували потім платню з місцевого бюджету. У 1908 - 1909 роках у містечку Проскурів з’являються приватна пожежна команда та залізнична пожежна частина, а Проскурівський пожежний обоз, створений коштами місцевого бюджету, зміцнюється ще двома “бензиновими” трубами. Важливим в організаційному становленні пожежної охорони на Поділлі був 1904 рік, коли МВС Російської імперії дало згоду на перетворення поліцейських пожежних команд в громадські. Тепер міські Думи отримали право створювати відділення пожежних команд в окремих частинах міста, збільшувати склад пожежної команди та обозу, кошти на їх утримання. Всі пожежні приймались на службу і звільнялись виключно з дозволу Міської Думи. Чи не вперше в історії пожежної справи зазначалось, що пожежна команда, обоз та коні не можуть залучатись до роботи, яка не стосується їх службових обов’язків. Особливо важливим пунктом був параграф, який визначав керівництво діями пожежних: “вказівка прийомів і засобів гасіння відноситься цілком до обов’язків брандмейстера”.

Щоб остаточно врегулювати питання організації та керівництва діяльності пожежних команд у 1907 році Міністерство внутрішніх справ видає “Правила реорганізації громадських пожежних команд”, які повинні були замінити пожежні команди, що підпорядковувались поліції. У 1910 році Кам’янець-Подільська міська пожежна команда складалась з двох частин, служили у ній на чолі з брандмейстером 35 пожежних. На озброєнні команди було 30 коней, для перевезення води було обладнано 12 бочок та 6 ручних труб. Проскурівська міська пожежна команда у 1911 році мала на озброєнні 2 автомобілі і 13 бочок, а в депо приватної пожежної команди також була спеціальна техніка - 1 автомобіль і 2 бочки.

Діяльність професійних пожежних команд вплинула на суттєве зменшення кількості пожеж та їх страшних наслідків. Організованість та згуртованість пожежних команд, добре знання своєї справи, мужність та спритність допомагали пожежникам рятувати від вогню помешкання та цілі поселення, людські життя, вселяли надію у можливість подолання вогняної стихії. Сміливість та відданість пожежній справі не раз відзначались нагородами. Так, у 1907 році до нагороди срібними медалями на “Анненській” стрічці з написом “За беспорочную службу в полиции” було представлено членів Кам’янець-Подільської міської пожежної команди Макарія Барана і Антона Гимовського за сумлінне і акуратне виконання службових обов’язків протягом п’яти років.

Боротьба за владу на подільських землях активно тривала впродовж до 1921 року і навіть після встановлення влади Рад спроби захопити Поділля не припинялись. Тому в інформаційно-статистичних звітах про стан губерній обов’язково містилась характеристика політичного стану губернії та її повітів. Спокійним життя Подільської губернії назвати було важко – ставлення населення до нової влади було спокійно-спостережливе або співчутливе, але частіше негативне. Неважко зрозуміти подолян: аби “вкоренитися” потрібно було знищити ворогів – а це арешти, репресії; до того ж потрібні чималі кошти на відродження зруйнованого господарства – тягар податків різних спрямувань “лягає” на плечі населення, змученого воєнним лихоліттям. Тому часто люди підтримували і співчували бандитам, різним воєнним формуванням, які обіцяли звільнити від радянської влади, від її податків тощо. Так, в одному із Зведень інформаційно-інструкторського відділу Подільського губревкому “Про стан в повітах Подолії” від 21 травня 1921 року розповідалось про напад банди Заболотного: він повернувся з Румунії з метою підняти населення на бунт і зібрав загін, в якому налічувалось близько 3000 чоловік. 29 березня в Ольгопольському повіті загін близько 200 кіннотників напав на продуктовий транспорт 12 дивізії, забрали 20 підвід з кіньми, спалили канцелярію і зникли.

Вочевидь, одним із позитивних результатів роботи українських урядів (спочатку Української Ради, а пізніше і Директорії) були спроби організувати протипожежний захист населених пунктів: у 1917 році в Києві було утворено, або ж, що імовірніше, відтворено роботу по організації страхування населення від різних лих, в тому числі, і від пожеж – утворюється Український земський страховий союз, впорядниками якого стали губернські земства (Подільське, Чернігівське, Київське). Діяли вони з метою організації “прямого вогневого і особистого страхування всіх галузів;”, а також “для організації різних протипожежних заходів…” Одна із філій цього Союзу діяла і в Подільській губернії, приймаючи “на страх народне страхування тільки нерухомого майна в нескучених районах містечка при умові ізоляції і одної ризики від другої на протязі 25 сажень.

Страховий капітал використовували не лише для видачі певних грошових сум, а й для відпуску населенню, по цінам значно нижче ринкових, матеріалів для “вогнетривалого будівництва”. Розстрочку видавали терміном на 4-5 років із сплатою 6 % річних, але, як зазначалось у доповіді Подільської Губерніяльної Народної Управи, “в той час умови позики були не важкі для населення”. [Протокол засідання Фінансової Комісії від 22 березня 1919 року].

Тема “вогнетривалого” будівництва періодично розглядалась на засіданнях виконавчих комітетів різних рівнів. Приміром, на засіданні Берездівського райвиконкому 17 липня 1923 року завідуючий відділом комунального господарства Соколов, доповідаючи про стан пожежної охорони, зазначав про “необхідність вжити заходів щодо організації в кожному селищі пожежних команд” і одним із дієвих заходів для посилення протипожежного захисту на селі, на думку доповідача, було впровадження вогнестійкого будівництва.

З приходом нової влади страхування майна не зникло, діяльність страхових агентів продовжувалась і держава взяла під контроль проведення обов’язкового страхування від різних напастей, які загрожували людям. 26 листопада 1921 року РНК УССР був прийнятий Декрет “О государственном имущественном страховании строений от огня, скота от смерти, полевых посевов от градобития”. На підставі даного декрету Подільський Губвиконком 12 жовтня 1923 року видав Обов’язкову постанову № 352 “Про обов’язкове окладне страхування в містах та сільській місцевості”, в якій містилися роз’яснення про даний вид страхування, розцінки. Також зазначалось, що таке страхування “…распространяется на все частновладельческие строения, принадлежащие как отдельным лицам, так и коллективам. Исключаются строения, разрушенные, никем не охраняемые или подлежащие сносу, а также имущества, принадлежащие иностранцам”.

Щоб не допустити хаотичної вирубки лісу, необхідно було визначити, скільки ж потрібно матеріалів. Саме з такою пропозицією виступив кам’янецький повітовий лісничий у Листі до Подільської Губерніальної Народної Управи №190 від 20 березня 1919 року: “Для складання проекту відпуску лісу, на відновлення будівля постраждавшого від войни в проскуровськім повіті, згідно доручення пана Директора Лісового Департаменту, мені необхідно мати від Губерніального Земського Страхування відомості по волостям і селам, кількість згорівших за той час і еще не обстоіних дворів і будівлів для відпуску лісу з близчих до них дач”.

На одному із засідань “протипожежної комісії”, яке відбувалось 1 вересня 1925 року, на повістку дня було винесено питання, зумовлене реаліями важкої політичної обстановки прикордонної області, якою в ті часи була Подільська губернія: “Выработка инструкции по охране лесов от пожара в пределах семи с половиной километровой полосы от Государственной границы”. Геополітичне становище Шепетівщини спонукало Окружний виконком на рішучі кроки щодо убезпечення від ворогів, а також і від вогню. На засіданні Шепетівського ОВК 8 червня 1926 року було заслухано доповідь Окрмісцгоспу, в якій висвітлювалась дана пропозиція: “Приймаючи на увагу велику пожежність в Окрузі та знаходження її у прикордонній смузі … необхідно організувати у селах пожежні дружини при доброхітному обслуговуванні селянами, бажано аби осередки пожежної охорони знаходились не далі 4-х км один від одного”. Більше того, Лабунській пожежній команді дозволили озброїтись мисливськими рушницями для захисту від ворогів революції (засідання комісії по боротьбі з пожежами м.Шепетівка 23 .09.1926 р.)

Щоб завадити працівникам міліції втручатись в роботу пожежних команд, по міліції та карному розшуку УССР було видано Наказ № 27 від 20 серпня 1923 року “Про невтручання міліції в технічну роботу пожежних команд”.5 жовтня 1918 року до всіх обласних, губернських, повітових та міських виконкомів надійшов Циркуляр, прийнятий спільно Комстрахжаром та НКВС. В ньому йшлось про необхідність утворення при місцевих виконкомах до 30 жовтня 1918 року особливих комітетів для цілеспрямованої боротьби з “пожежними лихами” і встановлення суворого нагляду за станом пожежної охорони.

В лютому 1920 року вийшов Декрет Всесоюзного Центрального Виконавчого Комітету, в якому питання боротьби з пожежами в сільській місцевості покладались на сільські Ради, які повинні були стежити за справністю пожежних машин і пожежного обладнання, організацією гасіння пожеж. Так, в одному із повідомлень пожежного підвідділу Новоушицького Комгоспу повідомлялось про важкий стан пожежної охорони повіту, який було зумовлено воєнним лихоліттям В основу загальнодержавної пожежної охорони республіки було покладено трудову повинність громадян та розвиток мережі професійних пожежних команд і добровільних пожежних дружин відповідно норм, встановлених пожежно-страховим відділом ВРНГ – ці норми зазначались у Циркулярі №5.4 від 24 травня 1920 року “Про вповноважені пожежно-страхові відділи” Пожежні-трудові дружини мали стати надійною перепоною вогню допоки не було створено професійної структури боротьби із вогнем. Тому Українська Надзвичайна пожежна комісія створює тимчасову систему, яка стоятиме на сторожі і боронитиме люд від жахливих вогненних пригод -  4 березня 1921 року було затверджено Устав пожежно-трудових дружин.

Великі міста і містечка більш-менш були захищеними від вогню, а сільська місцевість здебільшого страждала від пожеж і типовою була ситуація, описана у повідомленні пожежного інспектора до Окружної Контори Держстраху у м.Полонному 11 лютого 1926 року: “… від 478 поселень пожежних помп є у 149 селах. Всього є 180 помп, 60% з них потребують невеликого ремонту, 75% вимагають шлангів.

Можливо, виправданою була ідея про забезпечення сіл пожежним реманентом коштом самих селян. Саме таким способом вирішили створити пожежну дружину в сільському господарстві “Червоний Виселок” Аннопільського району – на засіданні сільської громади 10 липня 1925 року було ухвалено рішення про збір коштів (по 50 копійок з кожного двору) на обладнання пожежної дружини.

21 травня 1920 року надійшла “Инструкция для уездных и городских Комхозов”, в якій містилась інформація про утворення відділів комунального господарства при виконкомах. До складу цих відділів було віднесено і пожежні секції (підвідділи, сектори), які повинні були керувати діяльністю пожежної охорони і вести облік роботи свого напрямку. 12 липня 1920 року на засіданні “малої” Ради Народних Комісарів у м. Харкові було вирішено відокремити пожежну справу від страхової й зосередити її в Народному Комісаріаті Внутрішніх Справ, в якому діяло Головне Управління по комунальному господарству. Саме в цьому управлінні було утворено Центральний пожежний відділ, який здійснював загальне керівництво організацією та нагляд за діяльністю місцевих органів у питаннях забезпечення пожежної безпеки. В губерніях та волостях було створено пожежні підвідділи в складі відділів комунального господарства (до 1923 року пожежна охорона залишалась його складовою частиною).

Лише в 1931 році пожежну охорону майже “виділили” в окремий комісаріат – це мало б принести більше користі, адже більше уваги могло приділятись саме галузевим проблемам. Але пожежникам знову “пощастило” – їх під опіку взяв народний Комісаріат комунального господарства: Постановою уряду в республіках та автономіях були утворені такі комісаріати, а в їх складі були Бюро протипожежної охорони.

10 липня 1934 року постановою ЦВК СРСР  “Про реорганізацію ОДПУ в НКВС”, в складі народного комісаріату внутрішніх справ організовується Головне управління пожежної охорони (ГУПО) – керівний орган пожежної охорони країни з периферійними апаратами, на які покладалось керівництво пожежною охороною і проведення заходів пожежної безпеки. Відповідно, до цієї передачі, цього ж року міські професійні пожежні команди були передані із системи міського комунального господарства у відання НКВС.

В 1935 році з’явився тимчасовий “Устав караульної служби пожежної охорони НКВС”, який визначив і узаконив несення постової та дозорної служби в об’єктових командах. Добре налагоджена дозорно-постова служба, сміливість та винахідливість часто запобігали пожежам.

Управління пожежної охорони НКВС УРСР в 1939 році в Кам’янець-Подільській області створює обласний відділ пожежної охорони УНКВС, начальником якого було призначено старшого лейтенанта держбезпеки Щукіна.

Пожежі на території Поділля значно погіршились. Несвоєчасне вжиття протипожежних заходів сприяють розвитку пожеж, які тяжко руйнують територію Радянської Республіки. Необхідно всіма засобами боротися з цим стихійним злом,” – йшлось в одному із перших документів, підготовлених пожежним відділом, - у Наказі № 15 Виконкому Поділля по Губкомунгоспу від 5 січня 1922 року. Бажаючи кращої долі своєму краю, пропонувалось  закінчити комплектування пожежних команд та дружин в містах, селах і волостях, негайно призначити сільських і волосних пожежних старост, які б організовували пожежну справу на місцях і несли відповідальність за виконання своїх обов’язків. 23 листопада 1920 року НКВС УСРР видав Циркуляр № 431, в якому зазначалось, що пожежних працівників залучати до робіт не пожежного призначення забороняється.

На засіданні президії Шепетівського Окружного виконкому 15 листопада 1925 року було прийнято Обов’язкову постанову “Про протипожежні заходи по Окрузі”, в якій одним із засобів боротьби із пожежами пропонувалось утворити такі Комісії на місцях. При райвиконкомах до їх складу мали ввійти завідуючий райадмінфілією, завідуючий раймісцгоспом, страхові агенти, пожежний інспектор, начальник районного Мілрозшуку; при сільрадах – голова сільради, голова секції адмінблагоустрою, голова сільського КНС [комітет незаможних селян]. Передбачалось, що діяльність Комісії сприятиме налагодженню нормального протипожежного стану, адже до їх складу увійшли люди, які повинні були перейматись проблемами пожежної охорони та питаннями профілактики пожеж на теренах свого регіону.

В пожежних командах всіх відомств та закладів СРСР було введено тризмінну систему праці – таке рішення було прийнято 29 вересня 1923 року по узгодженню Народного комісаріату праці з ВЦРПС та НКВС. Всі умови проходження служби було обумовлено в “Інструкції внутрішньої служби в професійних пожежних командах ”, яку підписав Головний інспектор по справам пожежної охорони УРСР Коваленко.

Удосконалення процесу організації служби продовжувалось і в 1940 році НКВС СРСР було введено в пожежній охороні три Устави: “Устав караульної служби”, “Стройовий устав”, “Бойовий устав”, в яких регламентувались питання несення служби, пожежно-стройова підготовка та бойові дії під час гасіння пожеж.

В Кам’янецькій міській пожежній команді станом на 1 травня 1928 року служило 35 пожежників, на озброєнні було 15 коней, 4 помпи, 8 бочок, 2 лінійки. Також на захист міста від вогню могли стати і добровольці Вільно - пожежної дружини - 26 чоловік, на озброєнні в яких було пара коней, 1 бочка, пожежний інвентар. При Вільно-пожежній дружині діяла камінотрусна секція.

Загалом в 1927 році на Поділлі було 15 професійних пожежних команд, 17 кінних ходів, 2 пожежних автомобілі.

2 жовтня 1925 року Окружним відділом комунального господарства і Наркоматам, що мали у своєму підпорядкуванні пожежні організації, був надісланий циркуляр № 18133/501-10 “Про запровадження відомчого одягу для пожежних організацій, правил використання та пожежних працівників”, який затвердили і підписали заступник Наркома внутрішніх справ, на Зразки форменого одягу для всіх пожежників різних рангів було затверджено Наказом по Вищій Раді Народного Господарства за №169 від 1 грудня 1927 року: “В виду особенностей пожарной службы, требующей единства действий и наличия в пожарных организациях боевой пожарной дисциплины”. Форма була двох видів – для звичайного несення служби (службове обмундирування) і для гасіння пожеж (спецодяг). чальник інспекції у справах пожежної охорони УРСР йдучи в ногу з часом, Губернський виконком на засіданні 13 січня 1923 року визнає за необхідність скликати Губернський з’їзд всіх завідуючих управлінь комунальним господарством, завідуючих відділами впорядкувань, завідуючих земських господарств. Перший з’їзд пожежних працівників Новоушицького повіту відбувся вже 28 січня 1923 року при Повітовому відділі комунального господарства. скликання пожежно-технічної конференції у м.Кам’янці 10 травня 1930 року. На це зібрання запросили пожежних робітників округи, міст, сіл, підприємств, залізниць, керівників господарчих та промислових підприємств, представників страхових та кооперативних організацій. Діяльність масових зібрань не могла не залишить не поміченою контролюючим органом – НКВС, який 4 грудня 1925 року видав Інструкцію по проведенню масових заходів, зокрема стосовно пожежних питань “Про порядок скликання пожежних з’їздів та управлінь”. В ній зазначалось, що перелік питань повинен затверджуватись в цьому комісаріаті, а після проведення заходів матеріали роботи повинні надсилатись для затвердження до НКВС.

Однією із пропозицій щодо реорганізації пожежної охорони округи, що мало на меті посилення протипожежного захисту, була ідея НКВС, надіслана для ознайомлення до всіх Окружних комунальних господарств ще 7 січня 1930 року: “відділ Комунального Господарства НКВС вважає за доцільне реорганізувати округову пожежну інспекцію в округове управління пожежної охорони при Окружному Місцевому господарстві, в якому скупчити управління всією справою пожежної охорони округи, міста, промислових підприємств”. Ця пропозиція була надіслана за підписом головного пожежного інспектора Левченка і на додаток було розроблено примірні штати управлінь. Наприклад, Кам’янецька та Шепетівська округи ввійшли до ІІІ категорії округ за економічною та промисловою потужністю, тому в управлінні працювало 3 чоловіки: начальник, інструктор пожежної справи села і діловод. Управління утримувалося за рахунок місцевих бюджетів комунального господарства та місцевої промисловості.

Організація боротьби із вогнем покладалась на Губернську надзвичайну комісію, до складу якої входили голова надзвичайної комісії, начальник губернської міліції, завідуючий губернським комунальним господарством. Такі Комісії діяли впродовж до 7 квітня 1936 року, коли їх обов’язки було припинено Постановою ВЦВК та РНК СРСР за  № 52\654  “Про державний пожежний нагляд НКВС СРСР”. В новій Постанові було визначено обов’язки Головного управління пожежної охорони, визначено функції та права органів Державного пожежного нагляду і міської пожежної охорони.

18 липня 1936 року було затверджено Положення про Державний пожежний нагляд і узаконено передачу пожежній охороні Комунгоспу державних прав нагляду за протипожежним станом всіх об’єктів і діяльністю протипожежних організацій, незалежно від їх відомчої належності. Зважаючи на необхідність пожежної охорони, у 1924 році Губернський місцгосп видав розпорядження “Про заборону скорочення штатів обов’язкової пожежної охорони промислових підприємств”, а також маючи на увазі не тільки підтримання вже існуючих команд, а й посилення протипожежної безпеки населених пунктів створення команд для боротьби із вогнем всіма можливими засобами, в тому числі, запобігаючи їм, утворюють секції сажотрусів – Наказ Губмісцгоспа від 15 лютого 1924 року “Об организации трубсекций в метах попередження пожеж”. Крім того, для негайного ремонту пожежного обладнання, пожежних ходів при кам’янецькій пожежній команді було організовано кузню та стельмашню – про це зазначалось у “Звіті про стан протипожежного захисту за І квартал 1924 року”. А у 1928 році при вільно-пожежній дружині м.Кам’янця діяла камінотрусна секція.

з Доповіді інформаційно-статистичного підвідділу Ізяславського повітового виконкому за лютий 1922 року по справам пожежного підвідділу було намічено план податку на4 березня 1921 року було розроблено “Правила про противопожежну охорону підприємств”, затверджені Всеукраїнським пожежним комітетом – вони містили перелік протипожежних заходів для різних підприємств. У Наказі №132 Кам’янецького повіт виконкому від 18 вересня 1922 року зверталась увага на суворе дотримання керівниками підприємств даних положень громадян міста Ізяслава на потреби пожежної команди. 14 липня 1927 року вийшла Постанова РНК “Про пожежну охорону підприємств, будівель та складів” – пропонувалось Всесоюзній раді народного господарства на своїх промислових підприємствах створити пожежні команди. Директива НКВС УРСР від 19 липня 1927 року за  №615/501 зобов’язала пожежну охорону взяти під контроль держпожнагляду всі підприємства і держзаклади. На підставі розпорядження НКВС від 24 грудня 1927 року за  №1030/501 відділам місцевого господарства пропонувалось обов’язково і своєчасно подавати державному пожежному догляду (в окружну пожежну інспектуру Окрмісцгоспу) всі необхідні відомості про стан пожежної охорони підприємства та “відноситись уважно до вимог його, бо несвоєчасне отримання вимагаємих відомостей гальмує налагодження пожежної справи”. В 1931 році, побоюючись шкоди та диверсій в народному господарстві, пожежні команди по охороні промислових підприємств за вимогою НКВС на дні революційних свят переводились на казармений стан, а міські – на посилене двозмінне чергування. У відділах та управліннях пожежної охорони з числа керівного складу створювались оперативні чергові групи.

Зростання промислового будівництва, збільшення площі міст і сіл вимагало посиленої уваги до питань протипожежного захисту - у січні 1930 року Відділ комунального  господарства  НКВС УРСР вирішив скупчити управління справами пожежної охорони округи, міста, промислових підприємств і для цього реорганізувати Окружну пожежну інспекцію в Окружне Управління пожежної охорони при Окрмісцгоспі.

Поступово організаційні заходи по створенню добровільних формувань на підприємствах знайшли відображення у “Положенні про добровільну пожежну дружину на підприємствах”, прийняте 6 травня 1938 року РНК СРСР. Для майбутнього розвитку пожежної охорони промислових підприємств потрібно було забезпечити підприємства пожежним реманентом та спорудити спеціальні помешкання для зберігання його (пожежні депо), обладнання сигналізацією підприємств, налагодження прямого сигналізаційного сповіщення із пожежними частинами – відповідно наказу ВРНГ УСРР №26638/7 від 5 травня 1927 року “Про улаштовання водоперегонів та пожежної сигналізації” така робота проводилась і на теренах нашої області.

На одному із засідань Президії Кам’янецького Округового Виконавчого Комітету №29/15, яке відбулося 28 липня 1929 року, позапланово розглядалось питання про стан пожежної охорони в окрузі. Ухвалою даного питання було: “Для проробки резолюції по доповіді виділити комісію в складі представників організаційного відділу, Окрпляну, Держстраху та пожінспектора”.

Намагаючись підвищити надійність протипожежного захисту влада передбачила введення штатної посади інспектора – до таких дій спонукала не тільки дальновидність керівників підприємств, а й деякі законодавчі акти, як от Наказ ВРНГ УСРР №68 від 4 січня 1927 року “Про встановлення посад пожежних інспекторів в штатах апаратів Окружних відділів місцевої промисловості”.

“Статистичний звіт обслідування протипожежної справи в сільській місцевості за 1928-1929рр.” містить дані про діяльність у Кам’янецькій окрузі 309 пожежних дружин, у 321 населеному пункті діяли пожежні дружини. Всього в пожежних дружинах працювало 7418 чоловік. На озброєнні пожежних дружин було 344 пожежних помпи, 88 трубно-бочкових ходів та лінійок, 740 - бочок, рукавів: 377 - викидачів, 340-приймачів. Це було зовсім небагато: в Кам’янецькій окрузі в той час було 831 заселених пунктів (загалом – 120702 двори). У семи районах працювали районні техніки, на чолі пожежної охорони стояв брандмейстер.

Велика роль в організації пожежних дружин, розповсюдження протипожежних знань відводилась пожежному інспектору. 7 лютого 1925 року Постановою Ради Народних комісарів УСРР “Про штати районних виконавчих комітетів” було запроваджено посади районних пожежних інспекторів, сільських пожежних старост. Роз’яснювальна діяльність, просвітницька робота серед населення сприяли покращенню протипожежного стану об’єктів, зменшенню кількості пожеж. Таким заходом став двотижневик відновлення пожежної охорони, проведений Комісією покращення пожежної справи з 1 по 15 лютого 1924 року. За мету було поставлено провести посилену кампанію роз’яснення населенню на зборах селян та городян користі запроваджуваних протипожежних заходів, розповсюдження протипожежних знань. Віяння часу вже давалися взнаки – якщо людина мала непереборне бажання стати добровольцем-пожежником, але походження її підводило, то і боротися з вогнем заборонялось. Тож влада вирішила здійснити тотальну перевірку бійців пожежних підрозділів – у вересні 1923 року на засіданні виконкомів розглядали питання про перегляд особового складу пожежних дружин і для цього створювали спеціальні комісії по перегляду пожежних дружин. Радянська влада, яка декларувала свою опіку над підростаючим поколінням, вирішила організовувати “групи неподходящего возратсного состава для обучения пожарному делу” – 18 травня 1926 року було ухвалено Інструкцію про формування з осіб віком до 18 років протипожежних загонів юних добровольців при добровільних протипожежних товариствах. “Загони юних дружинників” – офіційна назва таких дитячих колективів, - поділялись на ланки топірників, трубників, охранителів (власне, саме такі ланки були в дорослих протипожежних об’єднаннях) і відповідно напрямку діяльності з учасниками загонів проводились заняття, видавалась форма (звичайно, коли була така можливість) або відповідні нарукавні нашивки. Окружний пожежний інспектор Ротенберг зазначав: “… утворення такої групи дуже доцільне і бажане і повинно вжити заходів, щодо переведення цього в життя.

Вочевидь, проведена організаційна робота мала позитивні наслідки, адже протипожежна охоронна структура була забезпечена і кадрами, і засобами пожежогасіння. Так, у “Відомості про боєздатність пожежної організації в Кам’янецькій окрузі” станом на 1 жовтня 1925 року зазначалось, що діяло 3 професійних міських пожежних команди (у містах Кам’янці, Новій Ушиці, Дунаївці) – працювало в них 37 чоловік, в обозі налічувалось 23 коня; при цих командах працювали також помічні добровільні міські пожежні дружини – в них працювало 115 чоловік. Крім того, спокій громадян охороняли самостійні добровільні міські пожежні дружини – їх в окрузі налічувалось 14, а чатували в них 575 громадян, в обозі ж було 86 коней; найчисельнішими ж були самостійні добровільні сільські пожежні дружини – їх було створено аж 200, в складі перебувало 4812 чоловік, коней – 1136.

Вочевидь, проведена організаційна робота мала позитивні наслідки, адже протипожежна охоронна структура була забезпечена і кадрами, і засобами пожежогасіння. Так, у “Відомості про боєздатність пожежної організації в Кам’янецькій окрузі” станом на 1 жовтня 1925 року зазначалось, що діяло 3 професійних міських пожежних команди (у містах Кам’янці, Новій Ушиці, Дунаївці) – працювало в них 37 чоловік, в обозі налічувалось 23 коня; при цих командах працювали також помічні добровільні міські пожежні дружини – в них працювало 115 чоловік. Крім того, спокій громадян охороняли самостійні добровільні міські пожежні дружини – їх в окрузі налічувалось 14, а чатували в них 575 громадян, в обозі ж було 86 коней; найчисельнішими ж були самостійні добровільні сільські пожежні дружини – їх було створено аж 200, в складі перебувало 4812 чоловік, коней – 1136.

Пожежний відділ Подільського управління НКВС бере на облік наявні запаси пожежної техніки та устаткування – звіт Подільської Губернської економічної наради за 1922 рік стосовно пожежної справи відзначає поліпшення  роботи пожежних команд, ефективну організацію волосних та сільських добровільних  пожежних дружин; наведені цифри також свідчать про досить бурхливий розвиток  - 405 насосів, 1220 діжок з відповідною кількістю рукавів та стволів. Відроджена статистична звітність повідомляє, що вже у 1924 році на теренах Подільської губернії діяло 9 професійних пожежних команд, 1221 – сільських, 40 - фабрично-заводських, 26 – добровільних міських пожежних дружин. Подільський губернський виконком видав Наказ № 68 по Окркомунгоспу (пожежна секція) від 4 травня 1923 року, який забороняв рух по вулицях під час слідування пожежного обозу до місця пожежі; зупиняти рух транспорту повинен був постовий міліціонер. В 1923 році пожежна секція Подільської губернії активно займалась організацією пожежного добровільництва на підприємствах повіту, обирала відповідальних за протипожежний стан об’єктів, брала на облік всі засоби пожежогасіння. Зокрема, на Губернському з’їзді завідуючих Управліннями комунального господарства, відділів упорядкування, земельного господарства, який відбувся з ініціативи Губернського виконкому 1 лютого 1923 року одним із питань повістки денної було питання про пожежну безпеку. Шепетівська міська рада на протипожежні заходи у бюджеті на 1929-30 роки передбачили придбання пожежного приладдя, заміну коней, придбання зимових та літніх ходів, закінчення ремонту пожежного депо, улаштування сигналізації – всього на суму понад 5000 карбованців.

На підставі інструкції Головного управління комунального господарства УРСР за № 622 від 14 травня 1923 року Подільським Губвиконкомом було розроблено обов’язкову Постанову “Про заходи безпеки проти пожеж в місті Кам’янці, селах та селищах міського типу губернії”, яка зобов’язувала на промислових підприємствах, закладах та інших об’єктах народного господарства призначати відповідальних за протипожежний стан. У жовтні 1924 року Кам’янецький Окрмісцгосп прийняв постанову № 105 „Про обслідування в пожежному відношенні фабрик, заводів, інше”. В недалекому майбутньому положення саме таких постанов лягли в основу “Акту генерального обслідування промислових підприємств”, відповідно Наказу ВРНГ УСРР № 258 від 6 червня 1928 року такий типовий Акт було розроблено і на теренах Поділля.

З 3 вересня 1923 року Кам’янецьким пожежним інспектором працював Олександрів Сергій Олексійович, а 16 травня 1924 року в обов’язки брандмейстера вступив Тєлєгін Іван Андрійович. Часто своєрідними „палицями в колесах” виявлялися втручання різних посадових осіб, які не завжди розумілися в питаннях пожежної справи, в розпорядження пожежного інструктор або пожежного старости – щоб уникнути подібних непорозумінь 2 жовтня 1924 року Кам’янецький окрмісцгосп прийняв постанову № 103 „Про відсутність нагляду за діяльністю окружного пожежного інспектора”, яка повинна була допомогти в практичній діяльності цієї посадової особи і сприяти покращенню протипожежного стану в населених пунктах.

У 1924 році в пожежній секції Кам’янецького Окрмісцгоспу працювало 18 пожежних, діяльністю яких керував старший пожежний – Телєгін Федір Іванович; завідував усіма питаннями пожежної безпеки в окрузі пожежний інспектор – Селезньов Павло Васильович; безпосереднім керівництвом діяльності пожежних команд міста займався брандмейстер – Телєгін Іван Андрійович. 5 березня 1924 року брандмейстер повідомив окружному пожежному інспектору про те, що пожежна команда міста перейшла на тризмінне чергування, в кожній зміні чергує 7 пожежних, брандмейстер та помічник брандмейстера. На службі в Кам’янецькій професійній пожежній команді перебувало на той час 26 пожежних, коваль, стельмах, трубник, сажотрус, 5 фурманів та сторож. І хоч команда була занадто нечисельна для великого губернського міста, та сила духу переважала нестачу людських та матеріальних резервів. Було скликано таку Комісію і в Подільській губернії, до складу її ввійшли представники відомств, зокрема, завідуючий Губмісцгоспом т.Богданов, начальник пожежної охорони т.Тєлєгін, пожежний інструктор т.Бєлінський. На засіданні Комісії 7 травня 1925 року було вирішено організувати роботу окружних пожежних комісій, які повинні були регулярно надсилати звіти про виконану роботу до Губернської комісії.

З жовтня 1925 року Президією Виконкому Комунального господарства було введено посаду пожежних інструкторів, які повинні були стати організаторами надійного протипожежного захист сіл, районів, міст. Саме ці, найперші інспектори, несли світло знань до найдальших і “найтемніших” верств населення, знайомлячи із протипожежними вимогами цивільних громадян та посадових осіб, стоячи на охороні народних надбань від нищівного вогню.

Ця проблема розглядалась і під час роботи Першої окружної пожежно-технічної конференції пожежних робітників, яку було скликано 10 травня 1930 року. Серед інших питань до повістки денної було внесено “доповіді з місць”, звіт пожежного інспектора 1928-1929 роки. В лютому 1925 року вийшла Постанова Ради Народних Комісарів СРСР  “Про льготи добровільним пожежним організаціям”, а вже в квітні з’явилось “Положення про добровільні пожежні організації в УРСР”, які обґрунтували діяльність та визначили повноваження добровольців-пожежників. у листопаді 1939 року, з’являється Постанова РНК СРСР “О пожарной охране сельских населённых пунктов”. В ній було окреслено принципи та задачі пожежної охорони сіл, права сільських ДПД, відповідальність за налагодження надійного захисту покладалась на райвиконкоми та сільради. Подільські села охороняли від вогню 1920 чоловік (з них 10 жінок), в міських пожежних організаціях працювало 470 чоловік (з них 3 жінки). У 1941р. у місті Проскурові існувало 1 пожежне депо (у перші дні війни внаслідок прямого влучання авіабомби воно було зруйноване, а під уламками загинуло 7 пожежних), яке мало 1 вітчизняний пожежний автомобіль та 2 кінних ходи; пожежні команди Полонського і Проскурівського районів та м.Шепетівки мали своє автогосподарство.

    Твіт